«Вмерти ми могли і вдома»: волинянка, яка поховала сина, розповіла правду про трансплантацію органів в Індії. ВІДЕО

Наталія Балик, мама 15-річного Назара Балика із села В’язівне Любешівського району, котрий помер в Індії 13 червня, не дочекавшись пересадки серця, розповіла про реалії індійської медицини та закликала президента України зробити реальною трансплантацію в Україні і не відправляти українців на смерть за тисячі кілометрів від дому.

Відеозвернення до батьків хворих дітей та президента Володимира Зеленського жінка опублікувала на ютуб-каналі.

Налатія Балик крізь сльози розповіла, що Міністерство охорони здоров’я виділило 95 тисяч доларів на те, аби в Індії зробили пересадку серця для її сина, який мав важку ваду цього органу. У той момент жінка думала, що сталося диво й її дитина нарешті стане здоровою.

Ще у червні минулого року вони із сином прилетіли в Індію в місто Ченнаї. Їх одразу поклали в палату, поставили на чергу на трансплантацію серця і того ж дня відправили в готель пити таблетки і 11 місяців носити крапельницю.

«Потім ми самі приходили в госпіталь. Якщо сам про себе не нагадаєш, про тебе просто забувають… Нам обіцяли все зробити вперше чергу. Але черги там немає. Бо свої – у першу чергу, а іноземці – нікому не потрібні», — переконує жінка.

На її переконання, для її сина було донорське серце, але його віддали індусу. Згодом у Назара сталася зупинка серце, але вдалося повернути до життя. Але через 27 днів після цього Назар помер. Усі ці 27 днів жінка була біля сина і спала на підлозі біля ліжка.

Далі ж Наталія Балик розповідає про жахи індійської реанімації.

«Всюди бруд. Якщо в Білорусі, наприклад, після трансплантації лежать в боксах за склом, то в Індії пацієнти закриті один від одного простими шторами. Медперсонал цілими днями в реанімації п’є каву з печивом, а в 20.00 і в 01.00 вечеряють. Зазвичай їдять рис з різними соусами руками. Я була в шоці від цієї реанімації, це ж звичайна їдальня.

Ми багато з сином лежали у різних лікарнях, інтенсивних терапіях, але такого жаху в реанімації я не бачила ніде.

Повірте, у післятрансплантаційних людей там дуже невеликі шанси вижити. Вони помирають від інфекцій, перебуваючи в таких антисанітарних умовах», — розповідає жінка.

Вона переконує, що досі не може зрозуміти: якщо трансплантацію іноземцям в Індії майже не роблять, то для чого МОЗ відсилає туди українців і для чого виділяє скажені гроші.

«Якщо за рік, який ми провели там, була всього 1 трансплантація для українця, то, вибачте, померти ми могли і вдома. Сьогодні син помер би, а завтра я його поховала б. А так тільки на 10 день я змогла привезти тіло сина і поховати. Всі жахи, через які пройшли, щоб перевезти тіло, я описувати не буду. Нема сил», — каже через сльози жінка.

За її словами, українці, яким потрібна трансплантація, в Індії – просто біоматеріал: вижив – добре, ні – ще краще. Адже, зі слів перекладача, у випадку смерті пацієнта, Індія повертає Україні всі 95 тисяч доларів.

«У нашій країні є розумні лікарі, є таланти. Всього 1 трансплантація в місяць – і 12 людей будуть врятовані. Прошу президента Володимира Зеленського в пам’ять про мого сина Назара зробити трансплантацію реальною в Україні», — благає волинянка, що нещодавно втратила сина.

Facebook Комментарии