Мудрість євреїв: власна земля та власна воля – це значно цінніша річ, ніж вечеря в тюрмі

Сьогодні ввечері християни римської церкви, протестанти та євреї починають святкувати Пасху – так вже вийшло, що цього року обидві дати співпали.

Втім, святкують християни та євреї різні події.

В християнстві Пасха – це оповідь про вбивство та воскресіння Христа: тобто, про, так би мовити, речовий доказ відсутності смерті, а також – про те, як Ісус, страждаючи на хресті, спокутував своїми стражданнями гріхи цілого світу. Свято оновлення та життя.

Для євреїв, а також для самого Христа, Пасха (Песах) – це найвеличніше з єврейських свят.

Не просто свято звільнення з єгипетського рабства (за сталим принципом всіх єврейських свят: «Нас хотіли вбити – в них нічого не вийшло – тож вип’ємо та поїмо!»), а свято становлення євреїв, як народу.

Слід знати, що до Єгипту (а саме, до землі Гошен – однієї з єгипетських провінцій) євреї примандрували взагалі не як євреї, а як одна-єдина сім’я, рід Іакова. І було їх тоді всього-навсього 70 осіб. Вони жили в тій землі сотні років, розмножилися – і, коли їх стало багато, єгипетські фараони вчинили сегрегацію, відокремивши євреїв від єгиптян та перетворивши євреїв на рабів.

Коли ж Моісей виводив євреїв з Єгипту – їх було вже більш ніж 600 тисяч.

Втім, народом євреї себе не відчували. Багато з тих, кого Моше вивів із єгипетського рабства, щиро засмучувалися тим, що їх кудись потягли за забаганкою якогось незрозумілого дядька, який сам себе називає пророком Господнім, а між тим – був єгипетським принцем та воєводою.

Певно, це все – олігархічні розборки, – казали вони, – Моше таким чином намагається помститися фараонові за власне вигнання та власні страждання. А нам, мовляв, через це доводиться пертися кудись, дідько його зна куди, в якусь там Землю Обітуванну, яка чи є, а чи її нема, і то все вигадки, аби обдурити нас. А єгиптяни ж – наші старші браття. А в тюрмі зараз вечеря… Макарони дають… Пардон, це вже з інших часів.

І отак ті євреї (не всі, але велика частина) ремствували всю дорогу до Палестини. Їх не переконали ні страти єгипетські, що їх навів Господь на єгиптян, ні диво, коли розійшлися води Червоного моря, аби їх пропустити.

Вони казали – мовляв, це все ніякі не дива, а народ зубожіє на очах. І навіть, коли вони прийшли до Ерец Ісроель (так івритом називається Земля Обітованна) – вони не наважилися зайти туди, бо не повірили Господу та Моше, що житимуть там на своїй землі, може, й не вельми багато, але, що найважливіше – вільно.

І старшини родів, яких вони надіслали в розвідку, повернулися та наплели сім мішків гречаної вовни про те, що там, мовляв, живуть страшні велетні, які всіх поб’ють. І плакали євреї, і ремствували, і казали – мовляв, краще нам загинути в пустелі, ніж іти на поталу тим велетням.

І ніхто з тих, хто вийшов із Єгипта звільненими формально, але рабами в душі, не побачив тої Землі Обітованної.

Сорок років вони швендяли по Синайській пустелі (а це ще вміти треба, бо там заблукати просто важкенько, ніякого GPSу не треба), аж допоки не помер останній з тих, хто пам’ятав рабство. І лише тоді нове покоління було допущене до Ізраїлю і отримало свою землю та свою волю.

Я щиро сподіваюсь, що українцям отако швендяти (бодай подумки) все ж таки не доведеться. Принаймні, не так довго. Зрештою, є ж історичний приклад, на якому можна вчитися. Навіщо повторювати цю важезну путь, якщо можна просто про неї прочитати та зрозуміти, що власна земля та власна воля – це значно цінніша річ, ніж вечеря в тюрмі та макарони від пана?

 

джерело

Facebook Комментарии

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *