КОЛИ ДІТИ ПРИСЛАЛИ ВНОЧІ МЕНІ ЕСЕМЕСКУ: «ТЬОТЯ, НАМ СТРАШНО», І Я НЕ ЗНАЛА КУДИ З ЦИМ УСИМ БІГТИ – З'ЯВИЛИСЯ ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ. ОДИН З НИХ СКАЗАВ: – МЕНЕ ЗВАТИ ДУШМАН. | PROSVIT

КОЛИ ДІТИ ПРИСЛАЛИ ВНОЧІ МЕНІ ЕСЕМЕСКУ: «ТЬОТЯ, НАМ СТРАШНО», І Я НЕ ЗНАЛА КУДИ З ЦИМ УСИМ БІГТИ – З’ЯВИЛИСЯ ДВОЄ ЧОЛОВІКІВ. ОДИН З НИХ СКАЗАВ: – МЕНЕ ЗВАТИ ДУШМАН.

Цей чоловік узявся нізвідки. Він був небагатослівний. Насправді, приїхав з другом Дмитром з Одеси до Києва в той час, коли вже ні на кого не було надії. Коли в селі Розквіт на Одещині багатодітній родині Сапункових уночі спалили машину за те, що ті хотіли поміняти російську мову в школі на інший потрібніший предмет; коли відвернулося Міністерство освіти, а одеська обласна освіта подивилася на освітянський конфлікт та спалену машину і написала висновок: «Порушень не виявлено»; коли поліція закопала справу в ящик і закрила очі на неподобства в селі; коли безкарний місцевий голова ОТГ пригрозив, що цю родину вивезуть із села на тачці, або заб’ють камінням; коли діти гнобленої родини прислали вночі мені есемеску: «Тьотя, нам страшно», і я не знала куди з цим усим бігти – з’явилися двоє чоловіків. Один з них сказав:
– Мене звати Душман. Чим допомогти?

Допомога приспіла вчасно. В селі саме відбувалася сходка. Наштрикані деякими педагогічними працівниками і головою ОТГ сельчани саме вигукували погрози, отоді в селі й з’явився «страшний бандера-правосєк» з таким самим «страшним» позивним «Душман». З’явився з друзями, і «притиснув поглядом» Голову ОТГ до крісла. Погляд був таким красномовним, що сельчани вгамувалися і розійшлися, а поліція, мабуть теж пам’ятаючи той «погляд», місяць пильнувала в селі порядок і доповідала, чи все добре. Чи сельчан ніхто не підбурює на нові подвиги.

А потім «страшний бандера-правосєк» зі «страшним» позивним «Душман», завозив у село дітям зібрані людьми дитячі книжки, щоб діти вчилися добру хоча б з книжок, якщо дорослі учать нетерпимості до інших. Душман на камеру не ліз, розвантажував скромно коробки з багажника, усміхнувшись скупо в бороду.

А потім була ще одна історія, в Маріуполі. Гнила історія з «волонтерською» організацією, яка возила дітей воїнів АТО на відпочинок за кордон. Зарубіжні господарі приймали всіх за свій рахунок, але маріупольська «волонтерська» організація здирала з воїнів АТО оплату за поїздку їхніх дітей і клала собі в кишеню. Про ставлення до дітей і годі говорити: «Всєм малчать. Взяли хавчік і разашлісь па комнатам». Насмішка, зневага. Мабуть усе б так і сходило їм з рук, якби не ще прикріший випадок. Синочка одного з воїнів, який так чекав тієї поїздки, що перехвилювався і не міг вночі в потязі спати, вирішили, як проблемного, лишити на кордоні і далі не везти. Їм було байдуже, що в дитини намічався день народження і він малював у фантазіях, що вперше зустріне цей день в іншій країні. Їм було байдуже, що господарі за кордоном підготували торт, подарунки і феєрверк імениннику і довго дивувалися, як сталося, що хлопчик не доїхав. Його просто лишили на півдороги з чужою людиною, щоб батьки приїхали й забрали своє чадо, бо він видався їм обузою. Хлопчик дуже плакав, а після повернення додому кілька днів не розмовляв.

Кому першому я подзвонила і вилила свій біль за ту дитину і тих маріупольських потвор? Душману. Він саме був на ротації в Маріуполі. Як завжди, вислухав. Як завжди, на сторожі справедливості. Як завжди, готовий допомогти. Сказав лише:
– Червню (командиру) повідомляли? Він повинен бути в курсі…

Останніми днями думалося про Душмана. Треба подзвонити, як він, що нового. Та де там! Стільки справ! Я й не знала, що йому потрібна допомога.

А сьогодні читаю допис в Назара Приходька на сторінці «Спочивай з миром, народний герой, доброволець 8 батальйону «Аратта», Володимир Галаган».

Боже, Душман.

Він допомагав усім. Допомагав до останнього дня, він був активним борцем до останнього подиху. Він не був немічним хворим. Він стояв на сторожі справедливості, пильнував Україну. Себе лиш не впильнував. Онкологія хребта внаслідок травми, отриманої в зоні бойових дій. До лікарів звернувся пізно. Хвороба зжерла швидко. Згорів, як смолоскип.

Воїн світла.

Переді мною його очі. Спокійні, впевнені, проникливі. Глянеш – і відчуваєш захист.

Ну і куди мені тепер дзвонити, Душмане…

Плачу.

Larysa Nitsoi

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *