У МИКОЛАЄВІ ПРИКУТА ДО ЛІКАРНЯНОГО ЛІЖКА ЖІНКА БЛАГАЄ ВІДГУКНУТИСЯ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ | PROSVIT

У МИКОЛАЄВІ ПРИКУТА ДО ЛІКАРНЯНОГО ЛІЖКА ЖІНКА БЛАГАЄ ВІДГУКНУТИСЯ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ

Її оселя — на замку, а стіни лікарні № 5 м. Миколаєва вже тривалий час як замінили рідну домівку. Та тяжко хвора жінка не втрачає надії, що одного разу двері до лікарняної палати відчиняться, і  вона нарешті побачить своїх кровиночок

Ганні Михайлівні Лепих — 66. Останні півроку, як не більше, вона фактично «прописалася» у лікарні. За цей час вона перенесла інсульт, а зараз з тяжкою травмою хребта просто прикута до лікарняного ліжка у відділенні хірургії. Замість уваги рідні, вона оточена лише увагою і турботою милосердного медперсоналу та щирих сусідок по палаті.

«Вже не пам’ятаю, коли була на свіжому повітрі — увесь час лежу. Навіть їсти доводиться лежачи. Та відверто кажучи, до їжі мені байдуже, бо живу переважно однією думкою: коли про мене згадають мої діти…», — крізь сльози говорить Ганна Михайлівна під час нашої зустрічі, і  при цьому від усього серця дякує медсестричкам та лікарям за чуйність, турботу і розуміння.

У неї двої дорослих дітей — 46 -річна дочка Наталя та 42-річний син Валерій. За словами Ганни Михайлівни, раніше її донька працювала на миколаївській «Сандорі», а потім гайнула на рік на заробітки закордон.

«Вона поїхала, аби допомогти своєму синові Сашку, моєму внукові. Ще півроку назад Сашко постійно провідував мене, допомагав у всьому, — бо ж і сам працював, у якомусь із магазинів Міда, і мати таки висилала гроші.  Минулого літа якось навіть  спитав, чи може він зі своєю дружиною та донечкою, моєю правнучкою, переїхати пожити в мій будинок з пр. Миру, бо в квартирі в них, мовляв, жарко, а в мене — дім, двір, простір…Я звичайно ж не заперечувала. Але потім, коли мене скрутив недуг, усе геть різко змінилося…Тепер я — тут, у лікарні, а де хто з них — зовсім нічого не знаю…Хата моя — зачинена, я — тут прикута до ліжка…», — витираючи зволожені очі зізнається жіночка.

Щоправда, згадавши період свого перебування у відділенні неврології, уточнює: тоді онук ще провідував її, приносив ліки, турбувався про неї. А потім «пропав», як сказала Ганна Михайлівна.

Про свого сина Валеру вона знає лиш те, що він десь працює у Луганській області. Варто зазначити, що сусідка Ганни Михайлівни по палаті, молода дівчина Ірина, зуміла знайти Валеру в одній із соцмереж.

«Я відразу написала йому, у яку скрутну ситуацію потрапила тьотя Аня, його мама, але… Через два тижні зайшла в мережу і побачила: моє повідомлення він прочитав, але жодної відповіді  не надійшло й по сьогоднішній день. Як так можна ставитися до рідної мами — я не розумію…», — поділилася Ірина.

Ганна Михайлівна стверджує, що аби в неї був телефон, який невідомо де зараз, та блокнотик з номерами, що лишився вдома перед госпіталізацією, вона вже б сама зателефонувала рідні. Але навіть того блокнотика нема кому доставити старенькій. Ворота в двір та хата — на замку.

«Я навіть зателефонувала б племінниці Оленці в Одесу! Вона, думаю, відгунулася б, та допомогла, бо скільки у мене тої пенсії — півтори тисячі, і все…А тут лише на одні памперси потрібно Бог знає скільки…», — додала жінка.

За її словами, нещодавно до неї приходили сусіди, але на прохання Ганни Михайлівни перелізти через паркан і відшукати той блокнотик, категрично відмовилися, вважаючи це неправильним. У тому, що можливості вільно увійти до двору немає, бо все зачинено на замки, переконався і заступник голови Корабельної РДА Валентин Красножон, який, як стало відомо, теж прагне домогти Ганні Михайлівні у пошуках її рідних.

Втім, як кажуть сусіди бабусі по палаті, одного разу нібито кілька тижнів назад хтось із рідні і приходив до лікарні, заливши медикам чи то необхідні ліки, чи то речі для Ганни Михайлівни. Але до неї самої жоден так і не навідався в палату, аби бодай запитати, як вона себе почуває.

Старенька бідкається, що можливо, відразу після інсульту, коли не могла контролювати себе, певно, наговорила рідним чогось зайвого чи образливого.

«А якби ж я зараз побачила свою дочку Наталочку, то вже б попросила б у неї вибачення, бо серце просто розривається од розпачу! Я — лежача, навіть після проходження курсу лікування — куди мені додому? Хто буде доглядати за мною? Бо є такий закон, я знаю, що соціального працівника для догляду потребуючим допомоги людям призначають лиш тоді, коли вони геть самітні. А в мене — аж двоє дітей, дорослий онук, маленька правнучка Маргаритка», — і знову рука Ганни Михайлівни тягнеться до заплаканих очей.

З  особистого дозволу Ганни Михайлівни ми записали її відеозвернення до рідних. Дуже хочеться вірити, що  хтось із її дітей та відгукнеться. Адже мама — вона у кожного з нас одна-єдина…

Наталя Барбарош

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *